Зазвичай управління державою передавалося у спадок. Однак за тих часів не обходилося без добре знайомих усім державних переворотів. Як, гадаєте, Рюриковичі прийшли до влади? Ми мали ініціативних Олегів, необачних Ігорів та хоробрих Святославів. Проте історія князювання непередбачувана. Так і жінка отримала змогу володорювати в Русі

Утім найбільшого розвитку держава досягла за правління наступних двох керманичів, Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

По смерті Романа у 1205 році законними наступниками мали стати двоє його синів, Данило та Василько. Однак не все сталося, як гадалося. Довгий час влада знаходилася в руках галицьких бояр. Після тривалих сутичок брати закріпилися на Волині, а у 1237 році Данило врешті став князювати у Галичі. Згодом Романовичі поставили під свою владу Київ.

До речі, щодо Монгольської навали. Князь запекло протистояв загарбникам і навіть у часи повного поневолення зміг зберегти свій авторитет, діставши одним з перших «ярлик» від хана Батия, тобто дозвіл на князювання. У 1239 році Данило отримав статус «короля Русі» від папи Інокентія IV, а ще за 14 років — пройшов коронацію в місті Дорогичин, яке нині знаходиться на території Польщі. Щоправда, відносини з Ватиканом незабаром були розірвані. Наступним коронованим українцем став онук Данила.

Вони ініціювали запрошення до управи, й навпаки чинили серйозні державні перевороти. Нічого не нагадує? Ця неоднорідність з’явилася, зокрема, як наслідок політичної роздробленості Русі. І хоча випадки самочинства спостерігалися на теренах усіх тодішніх князівств, як, наприклад у Київському чи Чернігівському, саме галицькі бояри були найбільш розпещеними. Лише 1245 року князь Данило спромігся остаточно ліквідувати боярську опозицію.

Однією з причин появи козацтва було політичне невдоволення, тож устрій ці люди будували на демократичних засадах. Кожен мав землю та право голосу, щоправда, не все з цього стосувалося жінок.

Вище від отамана була лише козацька рада. Вона збиралася два рази на рік, у січні та жовтні, щоб вирішити найважливіші для спільноти питання: оголошення військового походу, розподіл угідь для землеробства, вибір кошового отамана й старшини. Січове військо поділялося на курені, які — своєю чергою — на полки, сотні та десятки, у кожного з яких був свій командувач.

Демократичний лад козаків та їхнє вільне життя викликало чималий подив. З кожним роком це переростало у традиції політичної культури. Проте були й не згодні: для московських царів, а згодом — імператорів свобода була неприпустима, а козаків зручніше було вважали «пияками та розбишаками». Якщо Гетьманщина — сформована в результаті визвольного руху козацька держава — йшла на компроміси та підписувала договори, то козацтво низове завжди залишалося самостійним.

Обраний гетьманом козацький сотник підняв за собою цілий народ. Результатом його боротьби стала поява козацької держави — Гетьманщини. Поштовхом до перших рішучих дій став набіг польського шляхтича на його хутір.

Блискучі звершення козаків у 1648–49 роках та отримана в Києві підтримка, спонукали Річ Посполиту до підписання Зборівського договору, згідно з яким кордони Війська Запорозького проходили по землях Київщини, Чернігівщини та Брацлавщини. Щоправда, за два роки лінія розмежування звузилася до одного лише Київського воєводства.

За керівництва гетьмана було укладено щонайменше п’ять союзів, хоча деякі так й не були повністю реалізовані. Утім доба Хмельниччини стала тією відправною точкою, завдяки якій постало покоління талановитих полководців, дипломатів та урядовців, які вірили в єдність та політичну ідею української козацької держави.

Гетьманщина поєднувала найкращі козацькі традиції, вироблені ще на Запорозькій Січі, з політичним досвідом парламентаризму, здобутим у часи відстоювання власних привілеїв. До прикладу, булава була найголовнішим символом гетьманської влади, тому й зараз її використовують під час заприсяження глави держави. Яскравим був також досвід меценатства: чимало гетьманів і представників старшини робили щедрі пожертви для освітніх закладів і церков. Саме завдяки фінансуванню високого розвитку досягли книгодрукування, архітектура, ювелірна справа та ремесло. А розквіт течії бароко, що теж припав на часи Гетьманщини, навіть мав окрему назву — «козацьке».

По смерті Хмельницького розбіжності між козацькою старшиною посилилися. У 1667 році Річ Посполита та Російське царство фактично поділили Гетьманщину між собою по Дніпру — на Правобережну та Лівобережну. Андрусівське перемир’я грубо порушувало козацько-московський договір. Боротися з цим намагалися і гетьмани Лівобережжя, наприклад Дем’ян Многогрішний та Іван Мазепа, і Правобережжя, зокрема Петро Дорошенко.

Утім їхня підтримка так і не стала по-справжньому загальнонародною. Багато представників старшини отримали преференції від сюзеренів — Речі Посполитої та Російського царства — і не хотіли нічого змінювати.

Проте нащадки козацьких родів продовжували боротьбу за державність. Згадаємо лише одного з них: Павло Скоропадський, що у 1918 році очолив Українську Державу, є родичем гетьмана Івана Скоропадського.

Ні, до Степана Бандери ще далеко. Пам’ятаєте перший протоконституційний документ, про який ми вже говорили? Отож, гетьман Пилип Орлик уклав наступний. У той час посадовець перебував в еміграції в молдавському місті Бендери, від чого й отримав назву документ. Конституція Орлика визначала взаємовідносини між гетьманом і козацькою старшиною, основи державного устрою України, права та обов'язки.

Полонізація українських земель активно заохочувалася урядом Речі Посполитої. Якщо в сільській місцевості спалахували бунти, то в містах повстали люди освічені, зі своїми специфічними методами. Вони гуртувалися навколо братств, що почали з’являтися по всьому Правобережжю України: у Львові й Луцьку, у Києві й Острозі. Ці громадські організації засновували школи, видавали книжки, підтримували самобутню українську культуру.

Ще у 1576 році він заснував перший вищий навчальний заклад для слов’янських народів — Острозьку слов’яно-греко-латинську академію. Навчання поділялося на тривіуми (три роки) та квадривіуми (чотири роки). Можна було вивчати граматику, риторику та діалектику, а також арифметику, геометрію, музику й астрономію. Це й були «сім вільних наук». Студенти ще мали можливість вивчати слов’янську, польську, давньоєврейську, грецьку та латинську мови.

Саме в острозькому культурному осередку постало найпотужніше тогочасне українське видавництво — кирилична друкарня Івана Федорова (Федоровича). Тут побачили світ греко-слов’янський «Буквар» (1578) — перший український підручник; «Хронологія» (1581) Андрія Римші — перший в Україні друкований поетичний твір; перша повна слов’яномовна «Острозька Біблія» (1581) та безліч інших. Нині, продовжуючи традиції пращурів, працює Національний університет «Острозька академія».

У 1805 році в Харкові відкрився перший вищий навчальний заклад на українських землях у складі Російської Імперії. Ініціатором виступив місцевий шляхтич Василь Каразін. На той момент він служив радником імператора й зміг його переконати в необхідності створення вищого навчального закладу в «малоросійській» провінції. Харківський університет — п’ятий відкритий у Російській імперії, в Україні старший за нього лише Львівський.

У 1834 році в Києві почав діяти Імператорський університет Святого Володимира. Він планувався як центр розповсюдження російської ідеології, але нічого з цього не вийшло. Вже від середини XIX століття університет став осередком громадської думки. Тут вчилися та працювали члени Кирило-Мефодіївського товариства. Зараз цей навчальний заклад носить ім’я Тараса Шевченка.

Також варто згадати про «Історію Русів». У ній з опором на стародавні джерела вперше доведено, що українці — окремий від російського народ, який має власну історію, Русь — це Україна, а не Росія. Автор роботи невідомий, але приписують її Георгію Кониському. Саме «Історія Русів» стала ґрунтом для подальших історичних робіт українських дослідників.

Учасниками формування ставали переважно: професори, викладачі університетів, письменники, одним словом — українська інтелігенція. Деяких з них, як, наприклад, Михайла Костомарова, Пантелеймона Куліша чи Тараса Шевченка ви вже, ймовірно, знаєте. Хоч організація й проіснувала лише пів року, утім мала свою програму та мету. «Книга буття українського народу» Костомарова докладно описувала ідеї братчиків, що полягали, зокрема, у поширенні української мови, традицій, християнських цінностях та створенні автономії всіх слов’янських народів. Щоправда, останнє впродовж існування організації зазнало істотних змін.

За рівноправну республіку виступав Георгій Андрузький. Він вірив у об’єднання всіх слов'янських народів на заставах конфедерації, без включення до її складу Росії. Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш мали стриманіші погляди. Вони сподівалися реформувати та демократизувати устрій Російської імперії.

Праведні мотиви та наївні сподівання братчиків незабаром дісталися царя. Навесні 1847 року всіх членів Кирило-Мефодіївського братства заарештували, а згодом відправили в заслання. Найбільшу жорсткість влада проявила в переслідуванні Тараса Шевченка. Йому заборонялося писати й малювати, а після двох місяців перебування в імперській канцелярії суд вирішив заслати Кобзаря на Далекий Схід.

На цьому покарання не скінчилися. Автономічні погляди української інтелігенції та самочинство викликали неабияке обурення в колі царської еліти. Це стало поштовхом до мовного терору. Вже у 1863 році за ініціативою міністра внутрішніх справ Російської імперії був виданий та названий на його честь Валуєвський циркуляр. Він передбачав заборону на публікацію навчальних, релігійних та освітніх книг українською мовою, її поширення та друкування, а Емський указ 1876 року — і будь-які інші її прояви.

Лінгвоцид підкріплювався новими законами, а іноді й ганебними забігами на споконвічну самобутність. Українську мову уніфіковували шляхом переписування та русифікації слів. Однак придушити «сепаратистський рух» не вдалося. Проти намірів влади постали небайдужі. Добровольці спричинили наступну хвилю культурно-визвольного руху — створення громад.

Від самого початку визвольної боротьби до її логічного завершення сталося чимало подій. 1917–1921 роки відзначаються своєю насиченістю, настільки, що про них можна кількатомну енциклопедію писати. Перелічимо найвизначніше:

У цей короткий період за українську державність боролися такі постаті, як Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Павло Скоропадський, Євген Петрушевич та багато інших. На жаль, відсутність єдності серед цвіту патріотів не дозволила Україні зберегти омріяну ними незалежність.

Саме внутрішні суперечності підштовхнули молоду українську державу до катастрофи. Австро-Угорщина в складі Троїстого союзу капітулювала перед Антантою й розпалася. Держави-переможниці не зважали на державотворчі прагнення українців та розділили наші землі між собою. Закарпаття відійшло до новоcтвореної Чехословаччини, Буковина — Румунії, Галичина — Польщі. Водночас Лівобережжя та Правобережжя на десятки років опинилися під радянською окупацією.

Згадуючи Українську революцію, складно обійти подію, що стала однією з найвизначніших у боротьбі за нашу державність — Акт Злуки. 1 грудня 1918 року УНР і ЗУНР попередньо домовилися про об'єднання в соборну державу. За місяць республіканські ради ратифікували договір, а 22 січня 1919 року на Софійській площі Києва маніфестом Директорії було урочисто проголошено створення єдиної та незалежної Української Народної Республіки. Хоча держава тоді проіснувала лише до осені, Акт Злуки між УНР та ЗУНР є символічним актом поновлення єдності українських земель.

Вже у 1990 році на річницю Акту Злуки відбулася перша акція «Живого ланцюга», що згодом стала традицією до щорічного Дня Соборності України, який ми також святкуємо 22 січня.

30 грудня 1922 року за сприяння ватажка російських комуністів, Леніна, був створений Союз Радянських Соціалістичних Республік. До його складу увійшли: Російська, Білоруська, Закавказька й Українська «республіки», згодом приєдналися й інші. Союз мало чим відрізнявся від своєї попередниці Російської імперії. І хоча конституція на державному рівні закріплювала, що всі народи вільні та мають право на сепарацію, це існувало лише на папері. Тоталітарний апарат, репресії та жорсткий контроль були неодмінною складовою СРСР. Щоправда, замість царя правила тепер диктувала комуністична партія.

Жага українців до волі не згасала, а більшовики прагнули остаточно закріпити свій вплив. 1923 року було вирішено провести політику «коренізації»: національні мови республік набули офіційного статусу, серед партійних діячів зростала частка українців, білорусів та інших національностей, а ідеологічний гніт на культурну сферу значно зменшувався.

За цей час в Україні постала ціла плеяда, а культурним центром стала тодішня столиця УРСР — Харків. До міста приїжджали талановиті письменники, поети, художники та інша інтелігенція. Сьогодні діяльність цих митців вважається національним відродженням. Однак тривало це недовго.

З приходом до влади Сталіна у 1929 році в СРСР утвердився тоталітарний режим. Політичні утиски та переслідування відновилися з новою силою. По всій території Союзу створювалися системи тюрем ГУЛАГ, панувала атмосфера залякування населення. Усього історики нараховують три хвилі сталінських репресій, а їхнім початком вважають «Шахтинську справу». За роки «Великого терору» під нищівний апарат тоталітарної системи потрапляли всі: урядовці й працівники, селяни та навіть діти. Доля українських митців залишалася невтішною.

У 1930 році в Харкові звели будинок «Слово». Свою назву він отримав не тільки через фасад, що згори нагадував літеру «С», а й завдяки людям, які в ньому оселилися. З ініціативою будівництва житла до влади звернувся кооператив літераторів, змушених тулитися в орендованих кімнатах. Тож саме цей будинок став місцем об’єднання найпрогресивніших тогочасних митців.

Серед них: Іван Багряний, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Остап Вишня, Михайло Яловий та інші. Цікаво, якби склалася доля письменників під одним дахом, якщо б не перший арешт вже за рік. Навіть вірні комунізму письменники стали неугодні чекістам.

Після затримання Михайла Ялового, Микола Хвильовий, передбачивши прийдешній терор, зчинив самогубство. Багатьох інших мешканців згодом стратили. Генерація митців дістала болісну назву «Розстріляне відродження». На сьогодні «Биківнянські могили» на Київщині є найбільшим місцем поховання жертв репресій сталінізму.

Політичне життя на заході України, що потрапила до складу новоствореної Польської Республіки, було доволі насиченим. Українцям дозволили мати власних представників у парламенті. Їхня партія називалася Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Вона мала на меті добитися проголошення незалежності України легальними засобами.

Проте не всі були такі демократичні. У 1920 році Євген Коновалець створив Українську військову організацію (УВО). До її складу увійшли колишні формування Січових стрільців і Галицької армії. За дев’ять років у Відні УВО реформували, так з’явилася ОУН — Організація українських націоналістів. В основі ідеології оунівців — «Інтегральний націоналізм» Дмитра Донцова, згідно якого інтереси нації виправдовують будь-які способи їхнього досягнення, навіть терор.

За часів Другої світової війни активні українці намагалися проголосити Акт відновлення Української Держави. Коли не вдалося — розгорнули масштабний рух опору. 14 жовтня 1942 року було сформовано Українську повстанську армію (УПА). Окрім спротиву німецьким загарбникам, бійці ОУН-УПА також вступали в сутички з радянськими партизанами та польською армією. Кінцем збройної боротьби націоналістів вважають смерть Романа Шухевича у 1950 роках. Зберегти визвольний рух наступникам не вдалося. Однак він ще відродиться за дисидентів на початку 1960–80-х років.

Щодо національно-культурної складової, то у 1960-ті роки вона заграла новими барвами. В Україні стався справжній мистецький вибух. Постали нові, талановиті фігури, ще не сковані та не підкорені «соціальним реалізмом». Сьогодні ми їх звемо шістдесятниками. Цей рух поєднав у собі всі джерела мистецьких напрямів, а за головну ідею визначав національне відродження та боротьбу проти русифікації. Серед них Василь Стус, Іван Драч, Іван Світличний, Ліна Костенко, Алла Горська, Сергій Параджанов та Василь Симоненко та інші. Останній, зокрема, разом з Аллою Горською та Лесем Танюком знайшов місця поховання жертв сталінських репресій. (посилання на попередню статтю про це). За це згодом поета жорстоко побили, що і призвело до його смерті.

Попри свою масштабність, митці не мали широкої підтримки серед населення. Культурні вечори шістдесятників неодноразово розганяли за партійною вказівкою. Кульмінація припала на прем’єру стрічки Параджанова «Тіні забутих предків». Перед початком показу на сцену вийшов Іван Дзюба та виголосив промову про чергову хвилю арештів української інтелігенції. До нього з зали долучилися Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Усіх протестувальників заарештували. Ці події висвітлили у фільмі «Заборонений», який рекомендуємо до перегляду.

Сьогодні гуманізм є вищим за будь-які інші людські якості. Складно уявити, що в процесі еволюції такі, на перший погляд очевидні речі довгий час були поза політикою. Пам’ятаєте Декларацію з прав і свобод людини, прийняту у Франції в кінці XVIII століття за результатом революції? Подібний всесвітній документ з’явився лише у 1948 році. А що тоді щодо СРСР? За радянської влади комуністична партія визначала всі можливі свободи: людина інструмент держави, тому має задовольняти її потреби та безумовно відповідати їм. Правозахисників, які не були прибічниками подібної політики, постійно переслідували. Проте після 1975 року цей рух набрав нових обертів.

На нараді з безпеки та співробітництва в Європі було підписано «Гельсінський акт», який визначав дотримання прав людини кожної з країн-учасниць. Вже за рік у СРСР виникла Українська гельсінська група сприяння виконання вищевказаних угод. Засновниками вважають поета Миколу Руденка та генерала-майора, а також правозахисника кримськотатарських народів Петра Григоренка. Згодом на основі цієї організації буде створена наступна — Українська гельсінська спілка.

Політична та економічна кризи Радянського Союзу прогресували, подібно раковим пухлинам. Спроби останнього секретаря КПРС, Миколи Горбачова, поліпшити ситуацію не мали суттєвих успіхів. Надання економіці ринкової свободи та безпосереднє її регулювання, курс на гласність і водночас цензура — свідчили про провал радянської політики. Спусковим гачком стала аварія на Чорнобильській АЕС неподалік Києва.

26 квітня 1986 року стався вибух четвертого енергоблока, потужність викиду радіоактивних речовин оцінюють у 300 Хіросім. Деякий час держава приховувала факт катастрофи. На 1 травня у столиці УРСР влаштували урочистий парад. Кількість людей, що потрапили під радіацію, й зараз складно назвати. Досі Чорнобильська аварія є однією з наймасштабніших катастроф світу, її наслідки залишаються істотними. Саме замовчування підірвало довіру людей до влади й стало каталізатором пробудження українців.

Започаткована дисидентами опозиція стрімко набирала обертів: створювалися громадські об’єднання та неформальні організації. Серед них Українська гельсінська спілка, товариство ім. Т. Шевченка та Організація кримськотатарського національного руху.

Започаткована дисидентами опозиція стрімко набирала обертів: виникали громадські об’єднання та неформальні організації. Серед них Українська гельсінська спілка, товариство ім. Т. Шевченка та Організація кримськотатарського національного руху. Проте варто звернути увагу на створений у вересні 1989 року Народний Рух України за перебудову, адже саме він став головною складовою громадсько-політичного життя та формування багатопартійності. Уперше всі демократичні угрупування України об’єдналися. Учасники руху проводили масові протести й акції.

21 січня 1990 року на честь Акту Злуки УНР та ЗУНР (посилання на відповідний крок) тисячі людей взялися за руки та утворили плетеницю на дорогах від Львова до Києва. Акція показала єдність українського народу та стала своєрідною традицією на довгі часи.

Політична та економічна кризи Радянського Союзу поглиблювалися, а охочі врятувати утопічні ідеали комунізму шукали новий вихід. Розв’язати свій головний біль консерватори планували підписавши новий союзний договір. Він мав би реформувати СРСР та утворити нову державу. Проте знайшлися незгодні.

2 жовтня 1990 року розпочалася акція громадянської непокори, що пізніше отримала назву «Революція на граніті». На майдані Незалежності утворилося наметове містечко. Студенти Києва, Львова, Дрогобича й Дніпра оголосили голодування та висунули вимоги до влади. Зокрема, недопущення підписання договірного союзу. Влада пішла назустріч. Так студенти наблизили нас до незалежності й показали приклад наступним поколінням мітингувальників.

Скористатися хитким становищем радянського апарату закликав В’ячеслав Чорновіл, проте тодішньому голові Верховної Ради України, Леоніду Кравчуку, забракувало рішучості. Очікувані зворушення розпочалися, коли стало зрозуміло, що серпневий путч зазнав поразки, а двері до незалежності остаточно відкриті.

24 серпня Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Офіційне схвалення документа вирішили провести на всеукраїнському референдумі разом із виборами першого президента. 90,32 % відсотків громадян відповіли позитивно, а вже наступного дня нашу незалежність визнали Польща та Канада.

28 червня 1996 року народні депутати прийняли Конституцію, а у вересні того самого року відбулася грошова реформа: українською валютою стала гривня.

Під час президентських виборів у 2004 році протистояння загострилося. У другий тур вийшли прозахідний кандидат Віктор Ющенко та проросійський, тодішній прем'єр-міністр Віктор Янукович. Центральна виборча комісія оголосила перемогу другого, але спостерігачі та виборці зафіксували численні фальсифікації.

Мешканці багатьох міст України вийшли на мітинги. Масові виступи на підтримку Ющенка отримали назву за кольором, який був символом політичної кампанії кандидата, — Помаранчева революція. Влада змушена була пристати на думку народу й провести ще один тур. Врешті обраний президентом Віктор Ющенко почав курс на зближення з Європейським союзом.

У 2010 році українці знову обирали президента. Цього разу без зайвих скандалів Україну очолив Віктор Янукович. У своїй політиці він дотримувався курсу попередника, але наприкінці 2013 року відмовився підписати Угоду про асоціацію України з ЄС і розвернув політику країни в бік Росії.

Незадоволені люди вийшли на проєвропейські демонстрації. Усе почалося з мирної акції молоді, яку протиправно розігнали силовики. Наступного дня вулиці Києва заполонили протестувальники. Одним з найвизначніших місць народного спротиву став Майдан Незалежності в Києві, який згодом дав першу назву протестам — Євромайдан.

Друга назва — Революція гідності — з'явилася на початку 2014-го, коли співробітникам «Беркуту» дозволили застосувати зброю проти майданівців. Перші сто невинних жертв, які загинули від рук силовиків, закарбовані в пам’яті українців як «Небесна сотня». Протестувальники теж взялися за зброю, змушуючи Януковича втікти. Він знайшов прихисток у Росії.

Після перших смертей у Києві протести поширилися ледь не на всю Україну. Будівлі обласних державних адміністрацій — осередків президентської влади на місцях — захопили майданівці, але на сході країни активістів вибили люди, за якими відтоді закріпилася кличка «тітушки». Не обійшлося без жертв. Символами спротиву є Харків та Одеса. Водночас проросійське керівництво цих міст або дивилося слідом за Януковичем, або зачаїлося.

Новий тимчасовий уряд погодив Угоду про асоціацію, що не влаштувало Кремль. Росія почала чергову агресію проти України. Ще на початку року вона фінансувала та підтримувала «антимайдани» у багатьох містах України. Утім у більшості перемогли проєвропейські сили.

Наприкінці лютого 2014 року російська армія почала збройну інтервенцію до Криму. Задіяні військові не мали знаків розрізнення, тому отримали прізвисько «зелені чоловічки». Уже 16 березня під дулами окупантів на півострові проходить «референдум» про входження до складу РФ. На відміну від тотальної більшості держав світу, країна-агресор визнала «волевиявлення» та поставила в Криму свою владу. Українські керманичі намагаються звільнити території від окупантів дипломатичним шляхом, проте спроби поки марні.

Нова «влада» півострова одразу продемонструвала істинне обличчя — запровадила репресії проти інодумців. Апогеєм можна вважати заборону діяльності представницького органу корінного етносу — Меджлісу кримськотатарського народу — у 2016 році. Рахунок політичних в’язнів з окупованого Криму давно перевалив за сотню. Незгодні регулярно зникають за таємничих обставин.

Росія багато років витрачала шалені гроші на поширення впливу та просування одвічних ідей «єдиного русского міра», «великої російської культури», «загадкової русской душі» та «поганого Заходу». Найбільше від цього потерпають сусіди, адже довгі роки русифікації та спільне «стабільне щасливе минуле» не дає вільно жити.

У випадку з Угодою про асоціацію України з ЄС, яку мав підписати Віктор Янукович наприкінці листопада 2013 року, Росія діяла принаймні в трьох напрямках. Спочатку почала масовану інформаційну кампанію, потім відмовила владу України та профінансувала «народний спротив» — акції «антимайданівців». Коли стало зрозуміло, що не вийшло — почала збройну агресію. Такий підхід дослідники називають гібридною війною.

Розбір фейків:

Кремль не один рік ретельно готував ґрунт для чергового «воз’єднання народів». Проросійські партії займали більшість крісел у радах усіх рівнів, на права російської мови не можна було зазіхати, школярі окремо вивчали російську літературу, російські фільми в кінотеатрах користувалися шаленою популярністю, українські зірки віддавали перевагу заробіткам у РФ тощо. Особливо страждали регіони, які довше перебували у «дружніх обіймах» — Лівобережжя, Слобожанщина, Причорномор’я — та столиця.

Саме на сході та півдні «антимайдани» вдалися. Основний склад учасників — маргінали й «тітушки». У деяких містах такі строкаті, але не дуже численні компанії навіть проголосили створення «народних республік». Містяни на це мало зважали, все б вщухло само собою, але Кремль мав інші плани.

Влітку завдяки організованому спротиву українських силовиків вдалося звільнити Лиман, Маріуполь, Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку та Костянтинівку, Бахмут, Торецьк, Авдіївку, Мар’їнку, Щастя, Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ та інші міста. У спробі дипломатичного вирішення ситуації Україна підписала невигідні «мінські домовленості», сподіваючись на допомогу Заходу. Але марно. Станом на 2019 рік під тимчасовою окупацією перебували 24 міста обласного значення та 18 районів. Мільйони мирних мешканців покинули власні домівки, на захоплених територіях панували беззаконня та нехтування правами людей.

Розгубленому українському народові достатньо швидко вдалося отямитися та утворити міцний волонтерський рух. Українці давно знають, яким організаціям можна довіряти, та послідовно підтримують їхню діяльність — фізично чи матеріально. Волонтерів порівнюють зі Святим Миколаєм, бо вони здатні за будь-яких умов дістати майже все, щоб наблизити перемогу.

Незмінну звитягу демонструють добровольчі загони. Їхню відчайдушність довели ще бої за Донецький аеропорт. 242 дні, до 22 січня 2015 року, 72 українських воїни стримували сили, що значно переважали. З подачі ворогів українських воїнів стали називати «кіборгами». Слово поширилося на всіх героїв і стало синонімом незламності, мужності та спротиву. Подвиг захисників Донецького аеропорту надихнув митців, зокрема у 2017 році вийшла ігрова стрічка Ахтема Сеітаблаєва «Кіборги».

Шукати логіку у висловах Кремля — марна справа. Останні вісім років РФ категорично не визнавала свою причетність до подій на сході України. Високопосадовці нахабно повторювали мантри: «Нас там нема», «Це громадянська війна». Проте імперіалістична натура рано чи пізно вилазить і, коли вже нема чого приховувати, сміливо називає чужі території «ісконно русскими» та воліє їхнього приєднання.

Риторика Російської Федерації нагадує виправдання ґвалтівника: мовляв, жертва сама спровокувала, вдягнувши занадто коротку спідницю. Проте важливо не випускати з пам’яті, що винний завжди нападник

Активну гібридну війну проти України Росія почала у 2014-му. Під гаслом «Крим наш» вона окупувала півострів, а також намагалася розхитати південно-східні регіони та змусити до сепаратизму.

Коли це не вдалося — почала окуповувати Донбас. Але несподівано для неї Україна дала відсіч. Агресор зачаївся.

До початку 2021 року на кордонах з Україною, включаючи білоруський, РФ зосередила близько 200 тисяч військових, поділених на 60 бойових груп.

21 лютого президент РФ Володимир Путін повідомив про офіційне визнання незалежності окупованих територій Донецької та Луганської області, а вже за три дні — о п’ятій годині ранку 24 лютого — під наступ своєї армії проголосив початок «спеціальної військової операції». Широкомасштабне військове вторгнення розпочалося так: російські ракети атакували аеродроми та військові об’єкти по всій Україні, важка техніка та жива сила перетнули кордони з території РФ, Білорусі й окупованого Криму. Було завдано удару по Чернігову, Сумах, Харкову, Одесі, Миколаєву, Херсону і Маріуполю. Київ планувалося захопити за 3-5 днів. Щоправда, вже за місяць від Києва, Чернігова та Сум ворога вдалося відігнати, звільнивши частково окуповану територію.

«Чули таке? Схоже, військове керівництво росіян та сама їхня армія живуть в паралельних всесвітах або, якщо дивитися правді в очі, брешуть про скоєні злочини. Адже з першого дня РФ продовжує «прасувати» міста та села артилерією та ракетами. Так, вони влучали у військові, промислові та інфраструктурні об’єкти, але також стирали з обличчя землі парки, музеї, школи, виші, галереї, зоопарки, бібліотеки та десятки тисяч житлових будинків. Разом із мирними жителями.

Масштаб злочинів РФ на захоплених територіях можливо почати обраховувати лише після звільнення. Так, нелюдська поведінка агресорів розкрилася після повернення міст Буча та Ірпінь на Київщині. Тіла на вулицях, закатовані до смерті у домах, розстріляні автівки з людьми, які намагалися евакуюватися… Один раз це побачивши, неможливо забути. Так само, як майже кожну історію тих, кому пощастило вижити. Від них відомо, що окупанти вбивають, катують, гвалтують, обкрадають і знищують.

Інформаційний фронт спротиву агресії РФ не менш важливий за військовий. Український державний апарат розробив чітку схему інформування, щоб громадяни не потерпали від невідомості, дипломати демонструють дива професіоналізму, розповсюджуючи правду у західних країнах, журналісти та блогери діють відповідно до настанов воєнного часу.

Один з гарних і доступних усім способів боротьби проти загарбників — висміювання. Меми допомагають пускати агресію у потрібне русло, гуртують однодумців, вчать співпереживати та надихають на продовження боротьби заради єдності України. Нагадаємо деякі з них: «Наша русофобія недостатня», «Батько наш — Бандера», «Русскій корабль, іді нах"й», «Як ти, кухонна шафко?».